Первое сообщение в теме :

Позвольте создать и такую тему

ПАТРІАРШИЙ І СИНОДАЛЬНИЙ ТОМОС НАДАННЯ АВТОКЕФАЛЬНОГО ЦЕРКОВНОГО УСТРОЮ ПРАВОСЛАВНIЙ ЦЕРКВI В УКРАЇНІ

Варфоломій, милістю Божою Архієпископ Константинополя, Нового Риму і Вселенський Патріарх.

«Ви приступили до гори Сіонської… і до Церкви первородних» (Євр. 12:22-23), блаженний серед народів Апостол Павло говорить усім вірним; і дійсно, Церква є горою, тому міцною і стійкою, непорушною та непохитною.  Хоча одним стадом та одним тілом Христовим є і називається  Церквою Божою, яка повсюди має сповідання православної віри, спільність в таїнствах у Дусі Святому та непорушність апостольського спадкоємства та канонічного порядку, але ще від апостольських часів складається з Церков, розташованих по місцях і країнах, внутрішньо самоврядованих власними пастирями та вчителями, і служителями Євангелія Христового, тобто кожного місця єпископами, з причин не лише історичного значення міст і країн у світі, але й внаслідок особливих пастирських потреб у них.
Отож, оскільки благочестива та Богом бережена земля України укріплена та звеличена вищим промислом та отримала свою повну політичну незалежність, державні та церковні керівники якої вже тридцять років палко просять її церковного самоврядування та  пліч-о-пліч з народом й суголосно з давніми його проханнями, свого часу зверненими до святішого Апостольського Константинопольського Престолу, котрий за багатовіковим канонічним переданням зобов’язаний турбуватися про Святі православні Церкви, які мають в цьому потребу, а найдужче про ті, які від початку з ним зв’язані канонічними узами, як-от історична Митрополія Київська, – то наша Мірність з Преосвященними при нас Митрополитами та всечесними, улюбленими в Святому Дусі братами та співслужителями, з обов’язку турботи Великої Христової Церкви за Православний світ, для зцілення постійно загрожуючих розколів та розділів у помісних Церквах, однодумно визначаємо та проголошуємо, щоб уся Православна Церква, що знаходиться в межах політично сформованої та цілковито незалежної держави України разом із Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпископіями, монастирями, парафіями та всіма в них церковними установами, котра знаходиться під покровом Засновника Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, існувала віднині канонічно автокефальною, незалежною та самоврядованою, маючи Першого в церковних справах і визнаючи кожного канонічного її Предстоятеля, який носить титул «Блаженніший Митрополит Київський і Всієї України», – не допускається якогось доповнення чи віднімання від його титулу без дозволу Константинопольської Церкви, – який є головою Святішого Синоду, котрий щороку скликається з Архієреїв, запрошуваних почергово за їхнім старшинством, з  числа тих, що мають єпархії в географічних межах України. Таким чином управлятимуться справи Церкви в цій країні, як проголошують божественні та святі Канони, вільно й у Святому Дусі, та безперешкодно, без будь-якого іншого зовнішнього впливу.
До того ж, цим підписаним Патріаршим і Синодальним Томосом ми визнаємо та проголошуємо встановлену в межах території України Автокефальну Церкву нашою духовною донькою та закликаємо всі світовi Православнi Церкви визнавати її як сестру та згадувати під іменем «Святіша Церква України», як таку, що має своєю кафедрою історичне місто Київ, не може ставити єпископів чи засновувати парафiї за межами держави; вже існуючі відтепер підкоряються, згідно з порядком, Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження в Діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією Української Держави.
І ми надаємо їй привілеї та всі суверенні права, належні автокефальній церковній Владі, так що відтепер Митрополит Київський і Всієї України, здійснюючи богослужіння, поминає «Усiх Єпископів Православних», а сонм найсвятіших Архієреїв при ньому поминає його ім'я як Першого та Предстоятеля Найсвятішої Церкви в Україні. Те, що стосується внутрішнього церковного управління, розглядається, судиться та визначається виключно ним і Священним Синодом, слідуючи євангельському та іншому вченню, згідно зі священним Переданням і шанованими канонічними постановами нашої Святої Православної Церкви, і настановою 6-го канону І Нікейського Вселенського Собору, який визначає, що «якщо ж при спільному голосуванні всіх, яке буде справедливим і згідно церковного канону, двоє чи троє через власну схильність до суперечок будуть [це] заперечувати, то нехай має силу рішення більшості». до того ж зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха, який має канонічну відповідальність приймати безапеляцiйні судові рішення для єпископів та іншого духовенства помісних Церков, згідно з 9-м і 17-м священними канонами IV Халкідонського Вселенського Собору.
Прояснюємо до вище сказаного, що Автокефальна Церква в Україні визнає  головою Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархи та Предстоятелі, та має разом з іншими канонічними  обов'язками та відповідальностями насамперед збереження нашої Православної Віри неушкодженою та канонічної єдності та спілкування з Вселенським Патріархатом й іншими помісними Православними Церквами непорушними. І до цього, Митрополит Київський і Всієї України, як і Архієреї Найсвятішої Церкви України, обираються віднині відповідно до належних положень божественних і священних Канонів і згідно з відповідними положеннями її Статуту, які мають в усьому обов’язково відповідати положенням цього Патріаршого і Синодального Томосу. Усі архієреї зобов’язані турбуватися, щоб боголюбно пасти народ Божий, провадячи в страху Божому мир і згоду в країні та в своїй Церкві.
Але щоб в усьому перебував не применшений зв'язок духовної єдності та спілкування святих Божих Церков, бо ми навчилися «зберігати єдність духа в союзі миру» (Еф. 4:3), то кожний Блаженніший Митрополит Київський і Всієї України повинен поминати за давніми Переданнями святих Отців наших Вселенського Патріарха, Блаженніших Патріархів та інших Предстоятелів помісних Православних Церков, у ряду Диптихів, згідно з канонічним порядком,  отримавши своє місце після Предстоятеля Церкви Чехії і Словакії в священних Диптихах і на церковних зібраннях.
Таким чином, Православна Церква в Україні, через свого Першого чи  канонічного місцеблюстителя Київського Престолу, зобов'язана брати участь стосовно важливих канонічних, догматичних та інших питань у міжправославних нарадах, які збираються час від часу, за священним звичаєм, від початків усталеним Отцями. Перший же, настановлений, зобов’язаний обов’язково посилати необхідні належні Мирнi Грамоти до Вселенського Патріарха та до інших Предстоятелів, і сам має право від них отримувати, починаючи свої мирні поїздки від Першопрестольної Церкви Константинополя за звичаями, отримуючи від неї і Святе Миро, для вияву духовної єдності з нею. Для вирішення значних питань церковного, догматичного та канонічного характеру слід Блаженнішому митрополиту Київському і всієї України від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святішого Патріаршого і Вселенського Престолу, прагнучи від нього авторитетної думки та твердого взаєморозуміння, причому права Вселенського Престолу на Екзархат в Україні та священні ставропігії зберігаються неприменшеними.
Отже, на всiх цих умовах наша Свята Христова Велика Церква благословляє та проголошує Православну Церкву в Україні Автокефальною та щедро закликає на Ієрархію на Українській землі, непорочний клір і благочестивий народ її, з невичерпного скарбу Святого Духа, божественні дари, молячись, щоб Перший і Великий Архієрей Ісус Христос, заступництвом всенепорочної і всеблагословенної Владичиці нашої Богородиці і пріснодіви Марії, святого славного і рівноапостольного князя Володимира і святої славної княгині Ольги, преподобних і богоносних Отців наших, подвижників і монахів Києво-Печерської Лаври та інших монастирів, укріпив назавжди її в тілі Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви таким чином зараховану Автокефальну Церкву України і подав їй благостояння, єдність, мир і зростання, на славу Його і Отця і Святого Духа.
Таким чином, таке вирішене та розсуджене і в радості сповіщене вам від шанованого Центру Православ’я було соборно затверджено, для постійного збереження видається цей Патріарший і Синодальний Томос, написаний і підписаний в Кодексі нашої Великої Христової Константинопольської Церкви, вручений в точнiй і ідентичнiй копії Блаженнішому Предстоятелю Святішої Церкви України, кір Епіфанію та його високопревосходительству, Президенту країни пану Петру Порошенку, для вічного доказу та постійного представлення.

Року дві тисячі дев’ятнадцятого, місяця січня, 6 числа, індиктiона 12.

† Вселенський Патріарх Варфоломій, в Христі Бозі вирішує
† митрополит Вріульський Пантелеймон,
† митрополит Італійський і Мальтійський Геннадій
† митрополит Германський Августин
† митрополит Транупольський Герман
† митрополит Нью-Джерський Євангел
† митрополит Родоський Кирилл
† митрополит Ретімнський і Авлопотамський Євгеній
† митрополит Корейський Амвросій
† митрополит Сингапурський Контантин
† митрополит Австрійський Арсеній
† митрополит Сімський Хризостом
† митрополит Чиказький Нафанаїл

ПЦУ закликала відмовитися від пластикових квітів на кладовищах

У поминальні дні українці вшановують пам’ять своїх рідних та несуть на їхні могили штучні квіти, не задумуючись над тим, яку небезпеку вони собою уособлюють. Після спалювання пластикових квітів та вінків виділяється велика кількість токсичних речовин, розкладання яких у ґрунті триває упродовж сотень років.
Варто пам'ятати, що пластикове сміття – це, перш за все, шкода для природного довкілля, створеного Богом, та велика небезпека для здоров’я і життя людей.
Церква закликає відмовитися від екологічно шкідливих пластикових квітів на кладовищах, оскільки вони не мають нічого спільного з християнською вірою і не допоможуть спочилому в осягненні Царства Небесного. Душі наших померлих близьких не потребують матеріальних нагород. Найкращим виявом пам’яті та любові до рідних будуть ваші відкриті серця та щира молитва за упокій душі.

«Неправильные» крымские мусульмане

В то время, когда подконтрольный России Центральный районный суд Симферополя оштрафовал крымскотатарскую активистку правозащитной организации «Крымская Солидарность» Мумине Салиеву на тысячу рублей, в Москве министр иностранных дел России Сергей Лавров встретился с делегацией руководства движения «Талибан».
Мумине Салиеву обвинили по статье 20.3 КоАП России – в публикации на своей странице в Фейсбуке символики организации «Хизб ут-Тахрир», запрещенной в России. Лаврова никто не обвинил, хотя «Талибан» – тоже признана в России террористической организацией. В России очень любят укорять Вашингтон в двойных стандартах по любому поводу, не замечая того же в собственных действиях, хотя «Талибан» и «Хизб ут-Тахрир» – совершенно разные организации, имеющие разные цели и проповедующие свою идеологию разными методами. «Талибан» – это военно-политическая организация, «Хизб ут-Тахрир» – всего лишь идеологическая, потому неудобная для Москвы.
Как только началась оккупация и аннексия Крыма, стало понятно, что первыми пострадают верующие мусульмане, поскольку это давняя российская традиция 500-600-летней давности – обвинять «бусурман» во всех грехах. С «Хизб ут-Тахрир» у российской власти давние противоречия, еще с первых лет распада Советского Союза, когда в новообразованных постсоветских странах началась борьба с «тахрировцами», примерно такая же, как это было в 1920-1930-ых годах. Тогда советская власть продолжила антисламскую традицию Российской империи и видела в мусульманах злейших врагов. Впрочем, коммунисты закрывали не только мечети, но и церкви и синагоги, оставляя людей без традиционных религий, надеясь из бывших верующих создать нового советского человека.
В Советском Союзе было лишь несколько десятков разрешенных мечетей, а в Центральной Азии – только одно медресе на весь СССР, в Бухаре – Мири Араб, действовавшее с 1949 по 1989 год, и один Исламский институт в Ташкенте. Еще в 1930-ых годах, когда большевики вводили кириллицу как единственную письменность для всех центральноазиатских языков, одновременно летучие отряды комиссаров занимались уничтожением религиозной литературы. И поскольку они были присланы из России, то в костры бросали не только Коран и Хадисы, но и всю литературу на арабской графике, существовавшей там с Х века, а это были и научные трактаты, и литературная классика.
Когда крымские татары были депортированы в Центральную Азию, то там было практически все «зачищено» от ислама – так считали коммунисты, но так не думали старики, которые тайком читали намаз, по исламским традициям хоронили людей, читали заупокойную молитву джаназа и проводили свадебный обряд никах. Само собой, чекисты чутко бдели и с помощью осведомителей пресекали религиозные поползновения. Чтецов Корана преследовали и арестовывали, закрывали подпольные исламские школы, но полностью подавить религию предков так и не смогли. Единственное, что пытались – это каким-то образом контролировать ситуацию, среди студентов медресе и Исламского института было много осведомителей КГБ, которые докладывали о настроениях среди учащихся и студентов.
Лицемерие пронизывало все советское общество, которое официально и формально строило коммунизм, но сохраняло, хоть и втайне, веру предков. В конце 1980-ых годов духовное управление мусульман Таджикистана на волне перестройки издало фетву, запрещающую хоронить коммунистов по мусульманскому обряду – это был большой скандал, первый секретарь ЦК стоял на коленях перед муфтием с просьбой отменить распоряжение. Поэтому, когда пришел конец советской власти, началось возрождение всех конфессий, в том числе и ислама. Оказалось, что небольшая часть верующих сохраняла традиции, но они же в итоге оказались под новым ударом, уже новой российской власти.
Финальным антиисламским аккордом советской власти было проведение в Астрахани съезда Исламской партии возрождения – не удивляйтесь, она так и была названа, еще в 1990 году. На съезд собралось около 250 делегатов и 100 гостей. Одним из организаторов был недавно умерший Гейдар Джемаль, а после съезда начались массовые аресты и преследования участников. Избранный на съезде председателем Ахмад-Кади Ахтаев через несколько лет умер – согласно официальной версии, от сердечного приступа, по версии соратников – был отравлен.
Делегаты из Таджикистана тоже были на съезде, и в начале 1990-ых годов Партия исламского возрождения стала быстро растущей и популярной организацией. В Москве решили, что исламскую проблему в Таджикистане можно решить только силовым путем, и в мае 1992 года 201-ая российская дивизия стала главным игроком в начавшейся гражданской войне, продавая оружие обеим сторонам вначале, и приняв одну из сторон потом. После пяти лет переговоров ООН по межтаджикскому урегулированию привели к компромиссу – была восстановлена Партия исламского возрождения, которая 28 февраля 2010 года набрала 8,2 % на парламентских выборах и получила 2 места в нижней палате парламента Таджикистана. В 2015 году, после протеста партии о переизбрании на очередной срок Эмомали Рахмона, партия была запрещена, несколько лидеров арестованы, председатель партии Мухиддин Кабири живет в эмиграции в Германии.
Одновременно в Таджикистане действовала в подполье «Хизб ут-Тахрир» (полностью – «Хизб ут-Тахрир аль-Ислами»), членов которой периодически задерживали, судили и отправляли в тюрьмы. Один из российских исламоведов, профессор Алексей Малашенко в 2014 году в интервью интернет-изданию IslamNews заявил: «Кстати говоря, «Хизб ут-Тахрир» – это не экстремисты! Да, это радикалы, но это не те люди, которые обещают любой ценой бороться за халифат… Хизб ут-Тахрир ставят перед собой только политические задачи. Когда они говорят про халифат, то только политическими средствами, и избегают любых вот таких вот эксцессов».
Многие другие правозащитные организации также поддерживают эту точку зрения, а Комитет «Гражданское содействие» Светланы Ганнушкиной и вовсе считает, что в отношении башкирского активиста Рустема Латыпова «решение Верховного Суда России неправомерно, поскольку ни документы этой организации, ни практика ее деятельности не дают оснований для обвинения именно в терроризме или призывах к нему», а также отмечают, что «эта партия не была признана террористической ни в одной из стран Европы».
На самом деле нет ни одного факта, чтобы сторонник «Хизб ут-Тахрир» совершал террористический акт или применял к кому-либо насилие. Многие сторонники этой запрещенной в России и других постсоветских странах организации ведут вполне светский образ жизни, их невозможно отличить от других людей, они не надевают «мусульманскую» одежду, как салафиты, а часто и вовсе носят светские костюмы и галстуки, среди них есть государственные чиновники и даже военнослужащие, которых «обнаруживают», подвергают аресту и судят. По словам заместителя начальника главка МВД России по противодействию экстремизму Владимира Макарова, в 2015 году количество сторонников запрещенной (в России) организации «Хизб ут-Тахрир» в Крыму снизилось с 10 тысяч до 2,5 тыс., после «присоединения» к России. Добиться такого результата, по его утверждению, позволили профилактические мероприятия среди населения полуострова, в первую очередь, среди молодежи «крымскотатарской народности».
Если открыть списки террористических организаций, утвержденных ФСБ России и Госдепартаментом США, то можно увидеть разницу – в США запрещена партия «Хезболла», «Аль-Каида» и «Хамас», а в России – нет. Зато в России запрещена «Хизб ут-Тахрир», а в США – нет, как и в европейских странах, кроме Германии, где «Хизб ут-Тахрир» наказана за непризнание Израиля.
Ощущение, что в России запрещают те организации, с которыми не удалось договориться. Движение «Талибан» запрещено в России, но не в США, которые и противостоят «талибам» в Афганистане. «Хизб ут-Тахрир» опасна только потому, что идеология не совпадает с официальной точкой зрения, а мечты о всемирном халифате сродни сказкам о «русском мире», о котором издают книги многотысячными тиражами. Стало быть, мечтать о «русском мире» и превосходстве русских над другими можно, а мечтать о халифате – нельзя.
Тогда почему «Талибан», чья идеология достаточно насильственная, если вспомнить о том, как быстро они захватили территорию Афганистана в 1996 году и создали свое правительство, изменив название страны – Исламский эмират Афганистан. Верховный Суд России признал «Талибан» террористической организацией еще в феврале 2003 года, и с тех пор никто это решение не отменял. Что нужно России от движения, которые идеологически намного опаснее, чем «Хизб ут-Тахрир»? Во-первых, «талибы» – мощная сила, имеющая влияние на части территории Афганистана. Во-вторых, Россия ищет новый фронт противостояния США, теперь это Афганистан.
Наконец, нельзя сбрасывать со счетов вечное состояние «кремлевского тщеславия», когда у Москвы все меньше шансов утвердиться в качестве политического игрока. Кремль еще раз подтвердил, что ведет «двойную игру», когда под видом борьбы с «Хизб ут-Тахрир» можно преследовать всех неугодных мусульман в Крыму, и жать руки и обнимать других «террористов». В 1990-ых годах Ахмат Кадыров был председателем шариатского суда в Ичкерии, по его указанию людей публично расстреливали, он же объявил России джихад. Кем он стал потом? Правильно – героем России, а его сын Рамзан Кадыров – беспрекословный диктатор мелкого масштаба. Для Кремля есть «правильные» мусульмане, а есть – «неправильные», ко вторым относится часть крымских татар.

Автор: Олег Панфилов, грузинский публицист

Открытое письмо священников в защиту заключенных по «московскому делу»

Наказание должно быть соразмерно нарушению закона, а власть накладывает на человека дополнительную ответственность, а не освобождает от нее
Исполняя пастырский долг печалования о заключенных, мы, священники Русской Православной Церкви, каждый от своего имени, считаем своим долгом выразить убеждение в необходимости пересмотра судебных решений в виде тюремных сроков, присужденных ряду фигурантов «московского дела».
Один из осужденных, Константин Котов, не совершая никаких насильственных действий ни в отношении представителей власти, ни других граждан, был подвергнут беспрецедентно жестокому наказанию. Вся «преступная» деятельность этого человека заключалась в заступничестве за других заключенных, при этом исключительно мирными средствами. Нам было горько узнать о том, что одним из вещественных доказательств, изъятых у него, был самодельный плакат со словами протоиерея Александра Меня «Милосердие – то, к чему мы призываем» и призывом к обмену пленными с Украиной. Спустя 29 лет после убийства отца Александра, нераскрытого следствием, его слова продолжают быть актуальными и звучат как укор нашему ожесточенному обществу. Что касается обмена пленными между Россией и Украиной, который совершился после ареста и суда над Константином Котовым, то он однозначно был поддержан Русской Православной Церковью, и оценивать его как призыв к противоправным действиям нелепо.

У нас вызывает недоумение отказ судьи приобщить к делу видеозапись, доказывающую невиновность Константина Котова и противоречащую показаниям полицейских, которые повторяют друг друга дословно. Мы хотим напомнить всем, кто давал или будет давать показания по этому и другим делам, слова Священного Писания: «Лжесвидетель не останется ненаказанным, и кто говорит ложь, погибнет» (Притч. 19.9). Лжесвидетельство делает человека соучастником суда над Спасителем, который был также основан на показаниях лжесвидетелей (Мф. 26.60).
Мы надеемся, что с других фигурантов дела, которые ожидают суда и не обвиняются в насильственных действиях (в частности с Алексея Миняйло, православного человека, активно вовлеченного в социальную и благотворительную работу), будут сняты обвинения, и они окажутся на свободе в ближайшее время.
Мы категорически выступаем против любого проявления насилия как со стороны демонстрантов, так и со стороны представителей власти, обязанность которых – обеспечивать безопасность граждан, включая самих демонстрантов.
В отношении фигурантов «московского дела», вызывают наше недоумение приговоры суда в сравнении с другими, гораздо более мягкими приговорами, которые вынесли российские суды обвиняемым в более тяжелых преступлениях. Мы считаем, что наказание должно быть соразмерно нарушению закона, а власть накладывает на человека дополнительную ответственность, а не освобождает от нее. В противном случае само правосудие превращается в насмешку и «массовый беспорядок».
Мы хотим выразить надежду на то, что российские граждане будут жить с доверием к судебной системе, которая будет справедлива и беспристрастна независимо от социального, экономического и политического статуса подозреваемого или обвиняемого. Суд должен быть способным защитить гражданина от произвола исполнительной власти и силовых структур, в противном случае само его существование превращается в декорацию и формальность.
Мы обращаемся к людям, облеченным судебной властью и несущим службу в силовых структурах нашей страны. Многие из вас крещены в Православной Церкви и считают себя верующими людьми. Судебные разбирательства не должны носить репрессивный характер, суды не могут быть использованы как средство подавления несогласных, применение силы не должно осуществляться с неоправданной жестокостью.
Мы выражаем обеспокоенность тем, что вынесенные приговоры в большей степени похожи на запугивание граждан России, чем на справедливое решение в отношении подсудимых. Апостол Павел связывает страх с рабским состоянием человека: «Вы не приняли духа рабства, чтобы опять жить в страхе» (Рим. 8.15), а апостол Иоанн писал: «В любви нет страха, но совершенная любовь изгоняет страх, потому что в страхе есть мучение; боящийся не совершенен в любви» (1 Ин. 4.18). На запугивании нельзя построить общество свободных, любящих друг друга людей.
Мы призываем всех к усиленной молитве о заключенных и о тех людях, в руках которых оказалась их судьба, о России, ее властях, воинстве и народе. Пусть Бог благословит всех нас Своим миром и подаст нам силы и решимость уважать и любить друг друга.

Протоиерей Олег Батов, клирик храма Успения Пресвятой Богородицы на Успенском вражке (Москва).
Протоиерей Александр Борисов, настоятель храма свв. бесср. Космы и Дамиана в Шубине (Москва).
Протоиерей Леонид Грилихес, клирик храма-памятника св. Иова Многострадального (Брюссель).
Протоиерей Александр Дубовой, настоятель Свято-Введенского храма, пос. Береславка (Волгоградская обл.).
Иерей Николай Евсеев, клирик Петропавловского ставропигиального храма (Дублин), настоятель приходов Пресвятой Троицы (Корк) и Введения во Храм Пресвятой Богородицы (Дрохеда).
Протоиерей Виктор Григоренко, настоятель Сергиевского храма в г. Сергиев Посад (Московская область).
Иеромонах Иоанн (Гуайта), клирик храма свв. бесср. Космы и Дамиана в Шубине (Москва).
Иерей Димитрий Диденко, директор Варницкой гимназии (Ростов Великий).
Иерей Алексий Забелин, клирик храма прп. Андрея Рублева в Раменках (Москва).
Протоиерей Владимир Зелинский, настоятель храма в честь иконы Пресвятой Богородицы «Всех Скорбящих Радость» (Брешия).
Иерей Дионисий Землянов, настоятель храма св. ап. Иоанна Богослова (Томск).
Протоиерей Сергий Золотарёв, настоятель храма св. вмч. Феодора Стратилата на Щиркове (Великий Новгород).
Протоиерей Георгий Иоффе, настоятель храма иконы Божией Матери «Утоли моя печали» (Санкт-Петербург).
Протоиерей Димитрий Климов, настоятель Свято-Никольского кафедрального собора (Калач-на-Дону).
Протоиерей Андрей Кордочкин, ключарь кафедрального собора св. равноап. Марии Магдалины (Мадрид).
Протоиерей Петр Коротаев, клирик Иоанно-Предтеченского храма с. Ивановское (Московская область).
Иерей Сергий Круглов, клирик Спасского собора (Минусинск).
Иерей Александр Кухта, заместитель председателя Синодального миссионерского отдела Белорусской Православной Церкви (Минск).
Иерей Владимир Лапшин, и.о. настоятеля храма Успения Пресвятой Богородицы на Успенском вражке (Москва).
Иерей Андрей Логинов, клирик приходов храмов Смоленской и Владимирской икон Пресвятой Богородицы (Нижний Новгород).
Протоиерей Андрей Лоргус, заштатный клирик храма свят. Николая на Трех Горах, директор Института христианской психологии (Москва).
Протоиерей Александр Лыков, клирик храма Преображения в Жуковском (Московская обл.)
Иерей Федор Людоговский, сверхштатный клирик церкви пророка Илии в Изварине (Москва).
Архимандрит Савва (Мажуко), Никольский монастырь (Гомель).
Протоиерей Константин Момотов, настоятель храма прп. Паисия Величковского (Волгоград).
Иерей Александр Парфёнов, клирик Спасо-Яковлевского Димитриева монастыря (Ростов Великий).
Протоиерей Вячеслав Перевезенцев, настоятель Свято-Никольского храма с. Макарово (Московская обл.)
Иеромонах Димитрий (Першин), эксперт комитета по вопросам семьи, женщин и детей Госдумы РФ (Москва).
Протоиерей Дионисий Поздняев, настоятель прихода свв. Апостолов Петра и Павла (Гонконг).
Иеромонах Феодорит (Сеньчуков), клирик Могилев-Подольской епархии УПЦ (МП).
Иерей Александр Ситников, клирик Всехсвятского храма г. Междуреченска (Кемеровская обл.).
Протоиерей Димитрий Соболевский, клирик Покровского прихода (Дюссельдорф).
Протоиерей Александр Степанов, настоятель храма св. вмц. Анастасии Узорешительницы (Санкт-Петербург).
Протоиерей Алексий Уминский, настоятель храма Живоначальной Троицы в Хохлах (Москва).
Протоиерей Александр Шабанов, настоятель храма свт. Арсения Тверского (Тверь).
Иерей Сергий Шапкин, клирик Томской епархии.
Иерей Георгий Брылёв, клирик храма святителя Николая Мирликийского в Покровском г. Москвы.
Иеромонах Иларион (Резниченко), преподаватель СПбГУ, заштатный клирик.
Протоиерей Андрей Селин, клирик Изюмской епархии УПЦ, храм Живоначальной Троицы села Волохов Яр, Чугуевского района.
Иерей Василий Буш, клирик Свято-Никольского собора (Вена).
Иерей Евгений Ромашкин, клирик Московской епархии (областной), настоятель Пантелеимоновского храма г. Воскресенска Московской области.
Протоиерей Дионисий Дуденков, Заиконоспасский монастырь.
Священник Георгий Михайлов, клирик храма свв. Космы и Дамиана в Космодемьянском г. Москвы.
Иерей Павел Ушаков, настоятель Свято-Казанского храма с. Першино, Белевская епархия.
Игумен Агафангел (Белых), настоятель Архиерейского подворья храма Святой Троицы с. Новотроевка, Белгородской обл.
Протоиерей Сергей Титков, Настоятель Покровского храма пос. Турлатово Рязанской области.
Протоиерей Константин Гипп, настоятель храма Покрова Божией Матери г. Жиздры.
Иерей Андрей Мизюк, храм прп. Серафима Саровского г. Саратова.
Протоиерей Вячеслав Баскаков, настоятель храма во имя иконы Божией Матери «Всех скорбящих радость (с грошиками)» при Клинике им. В.П. Аваева г. Твери.
Иерей Василий Толстунов, клирик Свято-Никольского собора, Вена.
Священник Георгий Букин. Клирик Ильинского храма г.Апрелевка Мос.Обл.
Иерей Максим Бурдин, клирик Астраханской епархии.
Иерей Димитрий Сафронов, клирик храма Покрова Пресвятой Богородицы на Лыщиковой горе г. Москва.
Иерей Иоанн Бурдин, настоятель храма Воскресения Христова с. Карабаново Красносельского благочиния Костромской епархии.
Иерей Фёдор Кытманов, штатный клирик кафедрального храма в честь Преподобного Макария Алтайского (Республика Алтай г.Горно-Алтайск).
Иерей Алексей Шаров клирик Рязанской епархии.
Иерей Александр Галькевич, клирик Кафедрального собора прп. Сергия Радонежского, г. Югорск.
Иерей Сергий Бодань, клирик Успенского храма п. Шиморское.
Прот. Валентин Бонилья, настоятель Знаменской церкви села Вырец, Лихославльского района Тверской обл. (Бежецкая епархия).
Иерей Андрей Гринев, клирик храма свт. Николая Мирликийского в Заяицком г. Москвы.
Протоиерей Александр Петренко, настоятель храма святителя Спиридона Тримифунтского, села Зелёный Гай Сумской епархии УПЦ (МП)
Иерей Григорий Гудин – настоятель прихода во имя святителя Софрония Иркутского с. Мамоны, Иркутский район.
Иерей Александр Хекало. г. Тамбов, клирик Спасо-Преображенского собора.
Иерей Георгий Гагарин, заштатный клирик Тверской епархии.
Протоиерей Виталий Шкарупин. Волгоградская Епархия.Свято Троицкий приход г.Камышин.
Диакон Александр Занемонец. Русская Архиепископия в Западной Европе (Париж-Иерусалим)
Протоиерей Георгий Эдельштейн, бывший настоятель Воскресенского храма с. Карабаново, Костромская обл.
Священник Алексий Тимаков, настоятель храма свт. Николая Мирликийского на Преображенском кладбище г. Москвы и храма свт. Николая Мирликийского при Центре борьбы с туберкулёзом г. Москвы.
Диакон Дмитрий Павлюкевич, клирик домового храма свт. Николая Чудотворца при Архиерейском подворье (Гродно).
Протоиерей Андрей Кореньков, клирик Князь-Владимирского собора, Санкт-Петербург.
Протоиерей Андрей Львов, настоятель прихода Серафима Саровского, г. Иваново.
Иерей Дионисий Костомаров, настоятель храма свт. Николая Мирликийского в Новой Ботанике г. Орла, руководитель молодежного отдела Орловской епархии
Протоиерей Владимир Федоров, клирик Князь-Владимирского собора Санкт-Петербурга.
Иерей Николай Сушков, штатный клирик храма Всех Святых г. Тюмени.
Протоиерей Георгий Мартышевский, клирик храма св. Александра Невского, Рогачев, Беларусь.
Протоиерей Петр Борновалов, настоятель Иверского храма, с. Покосное, Братской епархии, Иркутской митрополии.
Игумен Гавриил (Куликов), настоятель Свято-Духовского мужского монастыря г. Волгограда.
Протоиерей Георгий Добролюбов, настоятель Воскресенской церкви г. Никольска Пензенской области, Кузнецкая епархия.
Протоиерей Игорь Кропочев, клирик Спасо-Преображенского собора г. Новокузнецка.
Игумен Филарет (Соловьев), настоятель Воскресенского (старого) прихода г. Вичуги, Ивано-Вознесенская епархия.
Иерей Дмитрий Ушаков, клирик храма святого священномученика Харлампия, г. Санкт-Петербург.
Иерей Евгений Агеев, клирик Богоявленского храма, г. Фролово, Урюпинская епархия.
Священник Анатолий Абрамов, клирик храма Благовещения Пресвятой Богородицы в Раеве, Москва.
Иерей Сергий Творогов, клирик храма иконы Божией Матери “Скоропослушница” на Ходынском поле г. Москвы.
Иерей Игорь Подопригорин, настоятель Михайло-Архангельского храма с. Воробьёвка, Воробьёвский р-н, Воронежская обл.
Иеромонах Игнатий (Ланге), настоятель прихода храма Богородицы “Скоропослушницы”, г. Череповец.
Иерей Алексий Зорин, настоятель храма свт. Тихона Задонского, г. Рыбинск.
Иерей Артемий Морозов, клирик Самарской епархии.
Протоиерей Глеб Вечелковский, заштатный клирик Тольяттинской и Жигулевской епархии.
Иеромонах Прохор (Куксенко), насельник Свято-Духовского мужского монастыря г. Волгограда.
Протоиерей Дионисий Кузнецов, клирик храма Казанской иконы Божьей Матери, г. Самара.
Иерей Марк Мазитов, клирик храма Покрова Божией Матери г. Мегиона, Ханты-Мансийской епархии.
Иерей Евгений Лапаев, настоятель Свято-Троицкого храма г. Саяногорска, Республика Хакасия.
Протоиерей Феодор Верёвкин, настоятель Покровского храма пос. Черкизово Пушкинского р-на Московской области.
Иерей Антоний Коваленко, штатный клирик храма в честь Благовещения г. Новосибирска.
Иерей Виктор Никишов, руководитель отдела по работе с молодежью Могилевской епархии Белорусского Экзархата РПЦ.
Иерей Сергий Ефремов, настоятель храма Покрова Пресвятой Богородицы с. Вышгород.
Иерей Александр Гумеров, клирик храма Святой и Живоначальной Троицы в Хохлах, г. Москва.
Иерей Александр Колацкий, настоятель храма Успения Пресвятой Богородицы а/г Коптевка, Беларусь.
Иерей Сергий Лабунский, штатный клирик Елисаветинского храма в Опалихе, г. Красногорск, Московская область.
Иерей Сергий Осипов, клирик храма свв. мчч. Адриана и Наталии в Бабушкине, г. Москва.
Иерей Дионисий Чернявский, клирик Улан-Удэнской и Бурятской епархии
Иерей Евгений Мороз, клирик храма Святителя Николая Мирликийского на Трех Горах г. Москвы
Иерей Филипп Парфенов, заштатный клирик Читинской епархии
Священник Иоанн Коваль. Храм апостола Андрея Первозванного в Люблино, город Москва
Протодиакон Константин Маркович. Преподаватель СПбДА.
Иерей Николай Савченко, клирик храма Петра митрополита Московского на Роменской улице в Петербурге.
Иерей Алексей Антоновский настоятель храма свт. Николая Мирликийского в Кленове, Москва
Иерей Максим Ефимцев, храм Донской иконы Божией Матери с. Началово, Астраханской обл.
Протоиерей Андрей Лебедев, Вятская епархия г.Киров (Вятка)
Протоиерей Вадим Бойко, настоятель храма Святой Троицы ст. Георгиевской Георгиевская Епархия (Ставропольский край)
Иерей Николай Денисюк, клирик прихода Казанской иконы Божьей Матери города Оренбурга
Протоиерей Григорий Лыжин, настоятель Воскресенского Храма города Нерехты Костромской митрополии
Иерей Анатолий Губин, настоятель храма иконы Божией Матери “Нечаянная Радость” п. Агалатово, настоятель храма святителя Николая Чудотворца п. Стеклянный, Выборгская епархия
Иерей Антоний Сенько, настоятель Сергиевского храма с. Трубино. Московская обл
Прот. Леонид Царевский, настоятель храма Казанской иконы Божией Матери, Пучково, Новая Москва
Диакон Димитрий Григорьев, клирик Саранской епархии.

17 сентября 2019 года

Сбор подписей продолжается в социальных сетях

По патриарху Кириллу нанесен беспрецедентный удар

Значение этого события трудно переоценить. Открытое письмо иереев и диаконов Русской православной церкви (РПЦ) "в защиту заключенных по "московскому делу", опубликованное на независимом портале "Православие и мир", продолжает собирать подписи.
Высшая бюрократия РПЦ не понимает суть перемен в обществе
РПЦ устами замглавы отдела по взаимоотношениям церкви с обществом и СМИ Вахтанга Кипшидзе назвала письмо "попыткой участия в правозащитной деятельности, которая де-факто превратилась в политическую декларацию". Кипшидзе сказал, что защищать несправедливо осужденных можно только негласно и только через уполномоченные церковные структуры, включая его собственный отдел.
Чем окончательно подтвердил: высшая бюрократия РПЦ совершенно не понимает, не желает понимать и не сможет понять суть перемен, происходящих в российском обществе. Она даже не способна сделать выводы из своей собственной истории.
Последнее по-настоящему нашумевшее коллективное письмо в истории РПЦ было написано в 1965 году при патриархе Алексии I священниками-диссидентами Глебом Якуниным и Николаем Эшлиманом и касалось советских гонений на церковь. Спустя более полувека жить с последствиями нового послания придется патриарху Кириллу. Как и скандал с украинской автокефалией, история с письмом в защиту политзаключенных теперь будет навсегда связана с его патриаршеством.
Структура и деятельность РПЦ напоминают армию
В своем заявлении Вахтанг Кипшидзе как бы вскользь упоминает, что в РПЦ служат 40 тысяч клириков. Намек ясен: несколько десятков иереев и диаконов, подписавших обращение - капля в море среди тех, кто во всем следует линии "партии и правительства" - Священного Синода и Кремля. Это попытка сделать хорошую мину при плохой игре.
Внутренняя структура и деятельность РПЦ сильно напоминают армию. Как и в вооруженных силах, тут все должно делаться по приказу - то есть по благословению вышестоящего начальства. Коллективные письма (как и коллективные рапорты в армии) считаются высшей степенью непослушания. "Выйти на площадь", как это сделали подписавшие письмо, да еще в таком немаленьком числе - это послать сигнал не только иерархии, не только священству, но и мирянам - "так жить нельзя!"
Один из тех, чья подпись стоит под обращением, написал мне: "Допекло! Больше нет сил терпеть!" Любой человек, знакомый с внутренней жизнь РПЦ, понимает, что имеется в виду: бесконечные отчеты о фейковых "мероприятиях", такие же бесконечные денежные поборы в пользу вышестоящей иерархии, бесправие приходского священства, хамство молодых да ранних архиереев - фаворитов патриархии, необходимость соответствовать новой старой имперской идеологии и читать на литургии насквозь лживую молитву о прекращении несуществующей гражданской войны в Украине.
Подписанты, хотя они тщательно выбирают выражения и пишут об одном конкретном явлении, в сущности, бросили христианский вызов и собственной иерархии, и путинскому миропорядку. Об авторитете лично патриарха в глазах Кремля я не говорю - по нему нанесен беспрецедентный удар. Даже если внешне это не будет заметно, такого бунта на корабле одной из самых централизованных и прикормленных структур России в такой чувствительной момент в администрации президента не забудут.
Со священниками, подписавшими обращение, разберутся по-тихому?
Могут ли с клириками разобраться по-тихому? Конечно. Есть возможность отправить клирика за штат - то есть сан не снимут, но служить будет негде. Можно также перевести в медвежий угол: "Отец имярек! Тут у нас как раз есть разрушенный храм всего в ста километрах от Петропавловска-Камчатского. Нужно восстановить и создать деревенский приход. Благословляем!" Кого-то попытаются выпроводить на пенсию.
Подписавшие письмо прекрасно понимали, на что шли. Разумеется, труднее всего будет тем, кто служит в провинции, а не за границей (как часть подписавших) или в столицах. Однако каждое наказание будет свидетельствовать о слабости патриархии и их силе.
Вдобавок выдавливание из прихода любимого прихожанами батюшки может иметь обратный эффект и привести лишь к новым скандалам. Тем более, что многие из этих людей - известные в России проповедники, писатели, публицисты и преподаватели.
РПЦ способна быть другой
Если бы Его Святейшество и члены Священного Синода разбирались в истории собственной церкви и текущей политике, то они должны были бы авторов письма срочно обласкать и наградить. На фоне нарастающего, особенно в крупных городах, антиклерикализма, граничащего с воинствующим атеизмом, активного отторжения официального православия значительной частью активной молодежи, интеллектуальной скудости, некомпетентности и коррумпированности официальных структур РПЦ, это письмо - спасательный круг, брошенный Русской церкви.
Проникнутое христианской приверженностью правде и милосердию, оно свидетельствует: РПЦ способна быть другой. Она готова возглашать вечные истины, защищать слабых, просить за невинных, наставлять власть предержащих - и делать это, не опираясь на кремлевские костыли и не захлопывая перед лицом мирян дверцу подаренного спонсорами BMW.
Клирики, живущие среди обычных людей, почувствовали то, что в последние годы разлито в воздухе и что пока не всегда чувствует поглощенная политической текучкой оппозиция: российское общество, как когда-то предперестроечное советское, устало от лжи и цинизма путинской эпохи. Оно ждет слов, вдохновляющих на честную, достойную и добрую жизнь.

РПЦ, точнее ее руководство, получила, возможно, один из последних шансов избежать больших проблем в исторически недалеком, не исключено - совсем близком будущем. Воспользуется ли? Скорее всего, нет. Но подписавшие письмо до конца своих дней смогут говорить: "Мы сделали, все что могли!"

Грецька церква першою визнала ПЦУ

Позачерговий собор ієрархів (зібрання усіх єпископів) Грецької церкви 12 жовтня схвалив рішення про визнання автокефальної Православної церкви України.
Вже найближчим часом предстоятель ПЦУ Епіфаній може відвідати Грецію та співслужити з предстоятелем церкви Еллади. Це буде останнім етапом визнання ПЦУ з боку Грецької церкви.
Таким чином, Елладська церква стала першою після Вселенського патріархату (який надав автокефалію ПЦУ) з-поміж помісних православних церков світу, яка визнала незалежну ПЦУ та вступає з нею у євхаристійне (міжцерковне) спілкування.
Вона є однією з найбільших православних церков світу й вважається у Греції державною.
Рішення в Афінах має відкрити шлях для активнішого визнання незалежної від Москви Православної церкви України світовим православ'ям. Також це може сприяти переходу до автокефальної церкви парафій від УПЦ МП.
Як готували рішення
Українське питання на позачерговому соборі доповів предстоятель Елладської церкви, архієпископ Афін Ієронім.
Ще у серпні на засіданні синоду (виконавчий орган церкви з 12-ти єпископів) церкви Еллади заслухали звіти двох спеціальних комісій, які вивчили питання автокефалії ПЦУ і презентували позитивні для ПЦУ висновки.
Тоді Синод вирішив, що у світлі українського питання Вселенський патріарх має право проголошувати автокефалію помісних церков. Це право послідовно заперечує Російська православна церква.
Тоді ж синод вказав на право архієпископа Афінського вирішувати питання, пов'язані з визнанням нової автокефальної церкви в Україні.
Після цього предстоятель Грецької церкви вирішив обговорити українське питання на архієрейському соборі. Очікувалось, що це відбудеться на черговому соборі 8-11 жовтня, проте предстоятель церкви скликав спеціальне позачергове засідання 12 жовтня для розгляду автокефалії ПЦУ.
ПЦУ була створена на Об'єднавчому соборі у Києві 15 грудня 2018 року, а 6 січня 2019-го Вселенський патріарх вручив митрополиту Епіфанію томос про автокефалію.
Тоді ж Вселенський патріарх звернувся до всіх помісних церков із закликом визнавати ПЦУ.
У відповідь на дії Константинополя Російська православна церква розірвала спілкування з Константинополем, це ж саме одразу зробила Українська православна церква Московського патріархату, яка підпорядковується РПЦ.
Що це означає
Елладська церква почне поминати предстоятеля ПЦУ у диптиху (переліку) предстоятелів помісних православних церков світу, а митрополит Епіфаній має відвідати Афіни та співслужити з предстоятелем архієпископом Ієронімом на його запрошення. Саме цей момент можна вважати формальним початком церковного спілкування.
Після рішення Елладської церкви священники та єпископи обох церков зможуть співслужити під час святих літургій, відвідувати храми та налагоджувати інші форми спілкування, зокрема і в освітній сфері.
Офіційне визнання автокефальної ПЦУ та встановлення церковного спілкування у світському житті можна порівняти з визнанням однієї держави іншою та встановленням дипломатичних стосунків.
Загалом у світі є 15 помісних православних церков світу, і їхніх предстоятелів поминають у чіткій послідовності - диптиху.
Вселенський патріархат має в ньому перше місце, а Елладська церква - 11.
ПЦУ у цьому переліку займає 15-те місце. З моменту отримання томосу місце ПЦУ визнавав тільки Вселенський патріархат, а всі інші церкви не визнавали канонічність нової української церкви.
Як вказують співрозмовники ВВС News Україна, визнання ПЦУ першою помісною церквою, окрім Константинополя, є надзвичайно важливим сигналом - з моменту отримання томосу навіть лояльні Вселенському патріархату церкви відтягували визнання й "ніхто не хотів бути першим".
Чому Елладська перша
Одразу після отримання Епіфанієм томосу колишній екзарх Вселенського патріархату в Україні Даниїл в інтерв'ю ВВС спрогнозував, що перші визнання ПЦУ мали б відбутись вже за кілька місяців.
Тоді владика Даниїл розповів, що першими це зроблять теперішні грецькі церкви - Елладська та Кіпрська.
Але швидкого бліцкригу не сталось і визнання затягнулось на пів року. Як кажуть співрозмовники - у тому числі через активну роботу представників російської церкви та їхню агітацію серед грецьких єпископів.
Грецьку православну церкву вважають однією з найближчих до Вселенського патріархату через культурні, історичні та духовні зв'язки.
Вселенський патріарх Варфоломій активно займається питаннями Елладської церкви.

За останні пів року були зустрічі Вселенського патріарха Варфоломія як з архієпископом Афін Ієронімом, так і керівництвом Греції.
Показово, що під час святкування дня ангела Варфоломія 10-11 червня у Стамбулі митрополит Епіфаній навіть мав невелику розмову з архієпископом Ієронімом та подарував йому панагію.
На території Греції є частина храмів та монастирів, які підпорядковуються Константинополю, це стосується і монастирів Афону.
Частину з них вже відвідала делегація ПЦУ, деякі їхні представники були на інтронізації Епіфанія у Києві 3 лютого.
Синод грецької церкви ще в січні передав українське питання на розгляд архієрейського собору. Очікувалось, що визнання ПЦУ могло відбутись вже у лютому, проте рішення перенесли.
Частина ієрархів церкви була проти визнання ПЦУ й питання передали для вивчення двох спеціальних комісій. Які все ж таки дійшли до висновку, що Елладська церква має визнати ПЦУ.
В інтерв'ю ВВС митрополит Епіфаній називав саме Елладську церкву, як таку, що може першою визнати ПЦУ. Однією з головних причин, чому питання визнання ПЦУ помісними церквами затягнулось, він вказував протидію Російської православної церкви.
26 червня предстоятель Елладської православної церкви архієпископ Афін Ієронім зустрівся з керівником відділу зовнішніх справ РПЦ митрополитом Іларіоном. Після зустрічі повідомлялось про обговорення "єдності церкви", але офіційно українське питання не згадувалось.
Хоча експерти припускали, що темою обговорення якраз і було можливе визнання з боку Церкви Еллади ПЦУ. З російського боку вже лунали численні прогнози, що РПЦ погрожує Греції розривом спілкування у разі визнання ПЦУ.
Дуже імовірно, що такий крок услід за РПЦ, якщо розрив таки станеться, зробить і УПЦ Московського патріархату. Це значить, що окрім церковного спілкування зі Вселенським патріархатом, включно з монастирями Афону, підпорядковані в Україні РПЦ церковники не зможуть підтримувати спілкування і з Грецією.
Хто наступний
Кіпрська церква ще навесні розглядала українське питання, проте остаточне рішення відклала "на потім".
У першій хвилі визнання ПЦУ, окрім Кіпрської, як вказують у Константинополі, може бути Румунська православна церква, яка має добрі стосунки з Вселенським патріархатом. Проте поки про конкретні строки невідомо.
ПЦУ вже домовилась з Румунською церквою про спеціальний румунський вікаріат у своєму складі для опіки румуномовних приходів на Буковині.
Це рішення формалізували ще 27 липня цього року - синод ПЦУ створив румунський вікаріат, який підпорядковується напряму предстоятелю Епіфанію, а його приходи матимуть право на румунську мову богослужіння та власний календар.
У Грузинській православній церкві також відбуваються процеси, які свідчать про можливе визнання нею ПЦУ.
Значна частина синоду Грузинської церкви підтримує українську автокефалію, а наприкінці січня представник Константинополя Еммануїл Галльський відвідав Тбілісі та проводив перемовини з патріархом Іллею ІІ щодо українського питання.
Одна з перешкод для визнання - можливі проблеми у стосунках між РПЦ та Грузинською церквою щодо церковної юрисдикції над територіями Південної Осетії та Абхазії.
До першої хвилі визнань, як очікується, може долучитись й Албанська православна церква.
Болгарська церква вже розглядала українське питання і не змогла ухвалити остаточного рішення.
Думки синоду там фактично розділились, і, хоч предстоятель церкви позитивно відгукувався про українську автокефалію, питання ПЦУ вирішили ретельніше вивчити та поки відкласти.
Загалом процес визнання ПЦУ іншими помісними церквами може розтягнутись на роки і десятиліття.
Після першої хвилі визнання, як очікується, визначатись почнуть старі патріархати, такі як Олександрійський та Єрусалимський,
Хто не визнаватиме
Російська православна церква розірвала церковне спілкування з Константинополем та різко засуджує створення ПЦУ.
РПЦ вважає канонічною в Україні тільки Українську православну церкву у підпорядкуванні Московського патріархату на чолі з митрополитом Онуфрієм.
УПЦ МП раніше заявляла про тиск з боку української влади, щоб їхні парафії переходили до ПЦУ.
Найбільше проблем у Константинополі очікують з визнанням ПЦУ саме у церквах, які орієнтуються на Московський патріархат.
Як вказував екзарх Даниїл, дуже багато роботи потрібно провести з Польською православною церквою, яка кілька разів відкрито підтримувала РПЦ у процесі надання автокефалії українській церкві.
Так само тривалим і складним буде визнання Антіохійським патріархатом, який розташований у Сирії й зараз також може частково орієнтуватись на Москву.
Церква Чеських земель та Словаччини зробила багато заяв, які свідчать, що визнавати ПЦУ там в найближчому майбутньому не збираються.
Подібна історія й з Сербською православною церквою, яка має тісні зв'язки з РПЦ.

Хорошая тема. Думаю, что каждый задумывается о возвышенном. Скажите, а дорогие памятники - это блажь родственников или все же их обязанность? Сейчас делают потрясающий красоты памятники http://angel-pamyatniki.ru/, которые больше похожи на скульптурные композиции. Кто что про это думает?

Українська Церква ніколи не належала Москві

Київська митрополія завжди підпорядковувалася Вселенському Патріархату. Про це в інтерв’ю інформаційному агентству «Укрінформ» заявив викладач кафедри україністики Стамбульського університету Олесь Кульчинський.
У листопаді минулого року стало сенсацією віднайдення оригіналу Брест-Литовського мирного договору в одному з давніх османських архівів у Туреччині. Це можливо завдяки підписаному між Україною та Туреччиною в лютому 2020-го протоколу про співпрацю архівів. Українські історики та дипломати впевнені, що османські сховища зберігають ще багато важливих документів.
Найближчим часом планується вихід друком наукової праці Олеся Кульчинського «Османи та Церква: невідома війна в Україні», що присвячена проблемі анексії Київської Митрополії Московським Патріархатом. За його словами, наукова робота тривала понад п’ять років.
“Віднайдено османські документи, що стосуються візиту царського посланця з Москви до султана. Ці документи насамперед доповнюють грецькі патріарші грамоти, без яких ті не вповні зрозумілі. Окрім того, знахідки виразно суперечать досі усталеним версіям, що видають проблему Київської митрополії за мету візиту посланця московських царів до Османів”, – зазначає науковець.
Олесь Кульчинський наголошує, що знахідки також демонструють, що церковне питання було підконтрольне не лише патріархові, а й османському султанові з диваном, і що на передачу Київської митрополії Московському патріархату без їхньої санкції не могло бути й мови.
“Урешті, й недавно розкриті російські архіви до питання також це підкріплюють. Отже, протягом трьохсот років Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату неканонічно. З церковного погляду – на території України аніколи не існувало та не існує таких структур як УПЦ МП чи РПЦ. Київська митрополія завжди належала Вселенському патріархату, а нібито передача – наслідок перекладацького спотворення, фальсифікації змісту вже грецьких церковних грамот та втрати їхніх оригіналів”, – говорить Кульчинський.
Науковець також назвав документи, які це доводять:
“Перше – протоколи самого османського дивану, отже, державні канцелярські записи щодо візиту московського посла. Друге – записи літописця, зброєносця самого султана, який був при ньому на момент авдієнції посла. Третє – витяг з італійської хроніки про ту саму подію. Четверте – кілька десятків османських фінансових документів щодо фінансів Вселенської патріархії. П’яте – листи великого візира Османів до московських царів та князя Голіцина, очільника Посольського приказу. Питання митрополії не було лише питанням Вселенського патріарха, а й залежало від волі султана, високого візира, дивану. А їхньої волі на передачу митрополії просто не було”, – наголошує Олесь Кульчинський.
Він також зазначає, що поступова окупація української митрополії та спотворення змісту патріарших грамот мали місце тоді, коли тривала османо-російська війна. В умовах війни ні про які зв’язки київського духовенства з патріархом, що перебуває у ворожій столиці, не могло йти мови. Війна тривала майже 15 років, за цей час багато чого змінилося у багатьох сферах, у т.ч. церковній.
“Маємо підтвердження, що протягом десятиліть, уже після нібито передачі, Київська митрополія все ще підпорядковувалася Вселенському патріархату. Зокрема, у грамотах тодішніх російських царів на поставлення митрополитів чітко вказано: «Не вертайся до Вселенського престолу», тобто підкреслено зв’язок Київської митрополії зі Вселенським патріархатом. Є також документи, де до Київського митрополита звертаються з білоруських територій як до митрополита Вселенського патріархату. Це доводить і зовнішня атрибутика – митра, яку боронив Київський митрополит. Це право дароване йому Вселенським патріархатом, і митра київського митрополита Гедеона, зокрема, й відома її написом: «І всія Русі». Урешті, згодом і Єрусалимський патріарх іменував у своїх листах Київського митрополита екзархом, очевидно, що Вселенського патріарха. Відтак Петро Орлик наголошував на потребі відновлення церковної влади Константинополя в Україні. І це все лише частина свідчень дальшої офіційної приналежності Києва Вселенському патріархату, а не Московському”, – наголошує науковець.
“Це неймовірна історична містифікація, над якою ще повною мірою не замислювалися в Україні навіть у ПЦУ, не кажучи вже про УПЦ МП. Адже в сутності мова не про митрополію, а – таїнства Церкви: причастя, хрещення, сповідь тощо. Якщо ці всі роки мала місце маніпуляція щодо них з боку РПЦ, то постають занадто неймовірні питання. Зокрема, і щодо анафем російським царям та патріархам, залученим в окупації Київської митрополії. Інакше, чому це безкарно? Томос про автокефалію Українській православній церкві, власне, даровано Вселенським патріархом як своїй митрополії”, – підсумовує науковець.